На що за пару століть може перетворитися місце, яке називалося колись Річкою Жовтого бруду (Вон Най Чхун)? У гонконгському районі Causeway Bay. Є пропозиція змінити готельні тапки на кросівки та вирушити на прогулянку цим краєм, розташованим на одній з історичних осей мегаполісу.

Аляска – дуже великий штат. Не такий, звичайно, великий, яким його малюють на звичних нам спотворених картах, де Гренландія завбільшки з Африку. А такий великий, як на глобусі, де Африка чи не вдвічі більша за Росію, Гренландія менша за Казахстан, а США та Канада майже однакового розміру.

Десь на задвірках київського лівобережжя загубився унікальний автобусний парк №7 – найбільше автотранспортне підприємство лівого берега. 40 років тому наші предки спробували впровадити в ньому найпрогресивніші рішення, які були тоді доступні в колишньому Союзі. Нині ж він перебуває на межі вимирання. Родзинкою парку є незвичайна крита стоянка, що нагадує будівлю цирку, де колись ночували сотні автобусів. Нині будівля перебуває в аварійному стані і незабаром її можуть розібрати.

Острів Олімпік знаходиться на тихоокеанському узбережжі штату Вашингтон і розтягнувся від Еверетта на півночі до Абердіна на півдні (рідне місто Курта Кобейна), своїм розташуванням та природою дуже нагадуючи острів Ванкувер. Звичайно, півострів — не острів, говорили вони, кемпінги в Америці обладнані краще за канадські, говорили вони, більше того, їх не те що за три місяці, їх взагалі резервувати не потрібно. Це піст буде трішки про те, як все насправді а ще трішечки - про красу тихоокеанського північно-заходу (хоча для нас, канадців це, все-таки, південний захід).

Венеція ніколи не входила в мій віш аркуш обов'язкових місць для відвідування. Моторошно розпиарене місце, як правило, має дикі цінники, натовп туристів і відсутність навіть натяку на автентичність. Але все змінюється, коли приходять вони — новорічні свята. І тут, як не дивно, виявилося, що розпочати новий 2019 рік у Венеції це дуже вигідна угода.

Фотографії з квітневої Долини Смерті я почну показувати з кінця :) Це вже практично останній зроблений у той день кадр – захід сонця. Далі була просто зворотна дорога до нашого готелю у Вегасі, здебільшого вже у повній темряві, з однією лише невеликою зупинкою у придорожнього Walgreens для покупки нових тапок. Чому необхідність у такій покупці виникла – поясню нижче.

Притягнутися на балтійське море в жовтні така собі ідея. Тут і влітку можна проходити в куртці і під дощем день-другий. І навіть за наявності міцного +20 та сонця далеко не всі відпочиваючі готові зануритися, обмежуючись прогулянками вздовж лінії прибою.

Наш стрімкий наліт на Північний полюс проходив стандартним маршрутом: Шпіцберген - Барнео - Північний полюс і назад тим самим шляхом. Не стандартною в ньому була лише кількість днів. Архіпелаг Шпіцберген – це ворота Арктику. Саме від сюди починаються полярні експедиції, сюди прилітають люди, щоб подивитись – що таке ця Арктика.

Лофотени (не плутати з лабутенами) - це заполярний норвезький архіпелаг відомий своїми чудовими видами, чудовою рибалкою та мальовничими селами. Це край дикої природи, величних гір, глибоких фіордів і довгих піщаних пляжів, що у Норвезькому морі.

Те, що я люблю Гонконг, не стане новиною для давніх читачів цього блогу. Щоразу намагаюся знайти тут для себе щось новеньке, і поки що жодних проблем із цим не було. Під час нещодавнього дводенного візиту я забрався на Левову Скелю. Це чудовий підйом, про який я чомусь раніше не знав (інакше давно б сходив!)

З подивом дізнався, що більшість з моїх читачів віддають перевагу богомерзкому Лос Анджелесу Гонконгу! Ймовірно, я невміло описую гонконгські принади, а піар-машина Голлівуду дуже гарна у своїй справі. Ну що ж, спробую вкотре.

Очевидним рішенням було їхати прямо до Бостона, спуститися через Нью-Йорк і Вашингтон до Норфолка у Вірджинії, а вже потім докладно повертатися назад по пропущених центральних штатах на зимівлю до Монтани (з зимівлею, до речі, теж було нічого не зрозуміло донедавна). Таким чином, через тиждень і 3,200 кілометрів (їхали не поспішаючи) ми прибули в осінні краї, які на Гаваях мені могли тільки снитися.

Я в цьому блозі неодноразово скаржився, що в Америці немає нормальних пасажирських залізниць. Але це не зовсім так – від колишньої розкоші середини XX століття ще залишилося кілька дивовижних шматочків. І нещодавно мені пощастило саме одним таким скористатися, коли я проїхав 850 кілометрів одним із небагатьох спальних поїздів країни – California Zephyr.

Продовжу розпочату з Портленда і далеко не закінчену розповідь про Орегону, тим більше що зараз наше село занесло снігом і немає нічого кращого, ніж поринути у старі фотографії з моря. Почнемо в невеликому містечку - Асторії - на кордоні Орегона та Вашингтона і рушимо 101-м шосе на південь.

Зазвичай у Гонконгу я буваю дикуном, а цього разу опинилася в групі, яку організовано водили найцікавішими туристичними місцями. Самої впоратися з маршрутом за такий короткий термін (три дні) було б складно, але мені було цікаво, що нам покажуть такого, чого я ще не бачила. І загалом таких місць виявилося багато.