Під враженням від північного сяйва минулої ночі, буквально наступного ж вечора я тішив себе надією зловити ще одне, вже за містом, а заодно таки доїхати до кінця дороги західним берегом озера Гаррісон – до Пембертона, і нарешті зібрати воєдино звіт про цей чудовий маршрут. Чудовий він тому, що тут можна побачити безліч неймовірних речей — скам’янілості, місто, якого не існує, покинуту церкву, кілька старих індіанських кладовищ. Ну і, звісно, гори, озера, водоспади, усе це. Тож спускайте шини і поїхали!
Нас чекає 160 км сервісними дорогами, для яких Google Maps відводить 4 години (8 годин на весь маршрут із поверненням по шосе). Але не вірте йому — після сильних дощів кілька років тому, коли в нас тимчасово повернулося штучно осушене озеро, дорога була довго закрита через змиті мости. А зараз вона, прямо скажемо, не в найкращому стані.
Цього разу мені знадобилося більше 8 годин лише на одну сервісну дорогу. Правда, оскільки я їхав із ночівлею і з численними зупинками, абсолютно не кваплячись, то, мабуть, це не найкращий показник. Але, зрештою, ви ж їдете, щоб отримати задоволення, а не просто трястися пилюкою. Перші 30 км від Гаррісона до озера Чехаліс мені дуже добре знайомі, оскільки це мій, якщо так можна сказати, черговий кемпінг. Поїхати туди, не знаючи куди, маючи 15 хвилин на збори — це, скоріш за все, саме про Чехаліс.
Заодно тут, можливо, одні з найкращих краєвидів у місцях старої вирубки та лісових пожеж. До речі, вирубка активна, тому в будні майте на увазі жвавий рух лісовозів.
Між 23 та 30 км позначками схили вздовж дороги усіяні скам’янілостями. Саме перед позначкою 27 км їх можна знайти прямо біля дороги, ось на цьому схилі:
Минулого року мені траплялися скам’янілі мушлі навіть у валунах на спуску до Hale Creek, поруч з яким є пляж, що так і називається Fosils Beach (тобто пляж скам’янілостей). Тоді я ще й півосі там порвав, але дякую Toyota — довезла до дому.
В основному тут можна знайти залишки скам’янілих мушель — двостулкових і амонітів. Але кажуть, також трапляються циліндричні головоногі (белемніти) — родичі кальмарів, а в рідкісних випадках знаходили навіть кістки морських рептилій (плезіозаврів, мозазаврів та їм подібних). Скам’янілості в озері Гаррісон датуються серединою Юрського періоду (164.7 — 161.2 млн років тому), саме тим часом, коли на території Британської Колумбії існував мілководний океан – відомий як Bridge River Ocean, названий на честь річки Bridge River, яка протікає всього за кілька кілометрів від кінця нашого маршруту. З підняттям літосферної плити та формуванням Скелястих гір на сході, приблизно 120 млн років тому, море виявилося відрізаним від світового океану і з часом зникло. Саме тому ми знаходимо безліч морських скам’янілостей — від острова Ванкувер до національних парків Джаспер і Банф.
У Британській Колумбії ви можете залишати собі скам’янілості, але при цьому вони продовжують належати провінції, тому їх не можна продавати або вивозити без спеціального дозволу.
Одразу за схилом зі скам’янілостями — поворот на озеро Чехаліс, де ми зупинимося на ніч в надії спіймати північне сяйво.
Скільки б я не був на цьому озері, тільки нещодавно дізнався, що не далі ніж 4 грудня 2007 року на його дальньому кінці стався зсув — 3 млн м3 породи обрушилися у воду з висоти 550 метрів, піднявши хвилю 37 метрів заввишки. Цей пляж тоді накрило 7-метровим цунамі, і лише завдяки тому, що це сталося взимку, обійшлося без жертв.
Кажуть, що подібна загроза зсуву сьогодні існує й у більшого озера Гаррісон. Але якщо не думати, що в будь-який момент ось звідти може прийти цунамі, то на Чехалісі тихо і спокійно, за що я його і люблю.
На нічному небі над горизонтом можна було розгледіти ледь помітне північне сяйво.
Але, на жаль, такого світлового шоу, як минулої ночі, не відбулося.
Шкода — цього разу я навіть підготував передній план.
Ще одне розчарування — те, що спати у Jeep виявилося менш зручно, ніж у FJ Cruiser, незважаючи на рівну підлогу. Через виступаючу центральну консоль із тим же матрацом утворився горб — потрібен спеціальний варіант під конкретну модель, а я необачно купив одномісний.
А дитині такі виїзди дуже подобаються, особливо якщо випадає можливість порулити.
Гаразд, їдемо далі.
Наступна ділянка шляху, мабуть, наймонотонніша — дорога розбита, швидко не поїдеш (особливо коли малий «керує»). Тільки краєвиди, які час від часу відкриваються, додають хоч якесь різноманіття.
Mount Breakenridge. В одному місці кожні 50 метрів трапляються вимивки — звісно, для Jeep це не проблема, але SUV із низьким бампером можуть його там залишити, тим більше, що не всюди є можливість наблизитися до перешкоди під кутом.
Втім, здається, є об'їзна дорога.
Коли дорога нарешті спускається до води, трапляється кілька невеликих кам'янистих пляжів.
А час від часу прямо з вікна можна освіжитися вологим повітрям від якогось безіменного водоспаду.
Загалом більше ніж 2 години зайняла дорога від Чехаліса до північного краю озера Гаррісон, де на карті позначене місто Тіпелла, якого… немає. У 1859 році тут, на східному березі річки Лілует, поруч із існуючим поселенням індіанців Xa’xtsa, було засноване місто Порт-Дуглас. До речі, одне з перших у Британській Колумбії. Якраз у розпал золотої лихоманки у долині річки Фрейзер воно стало другим за розміром містом у провінції (після Єля) з населенням у кілька тисяч осіб.
The Town of Douglas And Harrison Lake, – 1864 – Sketches in British Columbia – London Illustrated News. Але у 1862 році золото знайшли у районі Карібу, і головну дорогу туди перенесли у долину Фрейзера, і вже до 1865 року місто спорожніло. На цьому ж (західному) березі річки на початку XX століття заснували місто Тіпелла-Сіті (Tipella). Тут планували збудувати житлові райони, але далі за невелику громаду індіанців (Xa’xtsa / Douglas First Nation), які в основному займалися збиранням трав і ягід на продаж або працювали на консервних заводах у Стивстоні та Нью-Вестмінстері, авантюра з нерухомістю так і не пішла.
З часом Порт-Дуглас перетворився на лісозаготівельний табір, який досяг піку своєї активності у 1950-х роках, а у 1970 році лісозаготівельна компанія зрівняла всю територію бульдозерами, позбувшись останніх залишків міста.
Сьогодні ні на місці Порт-Дугласа, ні на місці Тіпелла-Сіті не залишилося нічого, окрім злітної смуги аеродрому, але назва містечка Тіпелла досі значиться на картах. Тут дорога змінюється (буквально, з Harrison Mills FSR на In-SHUCK-ch FSR), причому в кращий бік, і далі можна без проблем проїхати будь-якою машиною.
Втім, і зворотне теж вірне — не доїхати можна також на будь-якій машині.
Вздовж дороги то й справа трапляються невеликі поселення індіанців. Це, наприклад, складається з 30 будинків і належить племені Скатін (Skatin), яке налічує 414 представників (лише 65 живуть тут).
Досить пристойного вигляду школа, де навчаються 44 учні з усієї округи.
Контакти індіанців Скатін (раніше відомих як Скукумчак) з європейцями задокументовані ще у 1850-х роках, коли тут проклали першу дорогу до золотих копалень у Ліллуеті. Дуже швидко тут заснували католицьку місію французькі місіонери-облати (одна з найбільших католицьких монаших конгрегацій). Вони вимагали від індіанців селитися поблизу місії і швидко навчили їх… жити у Христі, так би мовити. У 1895 році місіонери приступили до будівництва церкви, натхненні зображеннями європейських храмів, але використовуючи лише місцеві матеріали та сили і вміння місцевих жителів, яких не можна було назвати ані майстрами теслярами, ані будівельниками. Незважаючи на те, що вся деревина була місцева, найближча лісопилка була лише в Порт-Дугласі, а частину матеріалів навіть транспортували до Гаррісон-Міллс — того самого місця, з якого ми почали цю подорож.
До 1906 року будівництво було завершено, а у 1908 році храм Святого Хреста (Church of the Holy Cross) був освячений католицьким єпископом. Відтоді він належить не церкві, а громаді, яка його будувала, і є одним із найяскравіших представників стилю «дерев'яної готики», що дожив до наших днів.
Привідчинені двері ніби запрошують зайти всередину…
Вівтар, майстерно вписаний у заглиблення, що повторює форми французької геральдичної лілії (fleur-de-lis), привертає увагу.
Різьблений вівтар без позолоти, що досить типовий для католицизму. Загалом, це порожній, але готовий до служби храм, який дуже нагадує церкву в Colleville-sur-Mer у Нормандії.
Старими сходами можна піднятися на хоровий балкон.
Судячи з усього, вітражі були відновлені нещодавно — з того, що я читав, вони були розбиті, а зараз всі цілі.
Біля входу — дві сповідальні.
До речі, у Скатіні ніколи не було священика-резидента. Незважаючи на справді вражаючу церкву, служби тут проводилися всього кілька разів на рік.
Однією з особливостей цієї церкви є те, що вона побудована фасадом до річки.
Сьогодні вид шпилів дерев’яного костелу посеред лісу можна назвати не інакше як несподіваною зустріччю — навіть якщо їхати сюди цілеспрямовано.
У 1981 році Собору Святого Хреста було присвоєно статус Національного історичного пам’ятника культури, але аж до 2010-х жодних коштів на його відновлення не надходило. Хоча, судячи з усього, в останні роки певний прогрес у приведенні храму до ладу таки відбувся. Багато поколінь було тут охрещено, вінчано та відспівано, і він досі залишається відкритим для церемоній у найближчих громадах.
За церквою — старе індіанське кладовище.
Характерною особливістю місцевих кладовищ (а я зустрів щонайменше три на шляху) є велетенський хрест у центрі.
Багато могил тут датуються межою XIX і XX століть.
На деяких написах є помилки. На найстаріших могилах помітний вплив французького монашого ордену у вигляді fleur-de-lis.
Я не знайшов жодного старого варіанту написання слова «помер», як «dyied». Найближче — старошотландське написання «deid». Але, скоріше, справа у загальній грамотності. А ще зверніть увагу, що багато надгробків інкрустовані мармуровими кульками.
Одразу три Терези — це дуже поширене ім’я серед охрещених індіанців.
Радує, що нікому не спало на думку вандалити кладовище, як у Сітці на Алясці.
А найбільше запам’яталася ця, порівняно нова могила (мій одноліток, до речі) у вигляді невеликого вирізаного тотема — тим, що роки життя позначені як «схід: 27 грудня 1983» і «захід: 25 серпня 2017».
Буквально за кілька кілометрів від дороги — ще одне кладовище, менше.
І знову те саме — великий хрест у центрі та могили навколо нього.
Та мармурова інкрустація.
Але одна могила тут все ж таки виділяється — якась Мері, що померла 11 жовтня 1922 року, похована за межами кладовища. При цьому вона має великий кам’яний пам’ятник та персональну огорожу. На жаль, мені не вдалося знайти інформацію про те, чим особливою була ця Мері, але якщо з музею Пембертона, куди я надіслав запит, прийде відповідь, то я обов’язково оновлю.
Як абсолютно на всіх індіанських кладовищах, які я відвідував, тут панує атмосфера спокою.
І, як водиться, за порядком наглядає пара старих воронів. Ще на цій дорозі є щонайменше два гарячих джерела (це якщо не рахувати Гаррісон на початку та Clear Creek на іншому боці озера). Одне — Sloquet Hot Springs — я залишу на інший раз, а ось друге — Tsek Hot Spring – це сумна історія.
У 2007 році держава викупила ці землі з приватної власності, в якій вони перебували 150 років, і передала їх народу Скатін у рамках угоди In-SHUK-ch. А ті після пандемії COVID-19 (якої індіанці боялися не менше, ніж пенсіонери), просто... забули про них. Зараз, у кращих традиціях резервацій, це місце більше схоже на неконтрольоване сміттєзвалище.
Але водичка тут гарна. Збирай собі гроші за кемпінг — або не збирай.
Ще більш іронічним виглядає старовинне оголошення на в’їзді до занедбаного кемпінгу: «У лісі та горах звірі не залишають сміття — лише люди. Будь ласка, поводьтеся як звірі». Ось такі цивілізовані індіанці.
А до кінця маршруту залишилося зовсім трохи. Дорога йде вздовж річки Лілует, а потім — одноіменного озера.
На жаль, місць, де можна було б зупинитися і зручно підійти до води, майже немає. Але є чимало красивих місць, де можна перегрітися або зламатися з видом.
Хоча, скоріше, перше — Тойоти ж не ламаються.
На озері теж знайшлося всього кілька запилених доступів до води, але Lizzie Bay Rec Site викликав справжнє бажання колись повернутися з ночівлею. Принаймні, тут хотілося насолодитися кожною хвилиною, що залишалася до заходу сонця.
Я навіть вирішив накачати колеса прямо тут, хоча до виїзду на дорогу залишалося ще 15 км — лише щоб провести більше часу на цьому пляжі.
Дорога повертається на 99-й хайвей — відразу за Пембертоном, звідси до Ванкувера — 150 км або приблизно 2 години живописним 99-м хайвеєм. Але це теж можна розтягнути на цілий день, якщо заїжджати до всіх водоспадів по шляху. Вже давно точаться розмови про прокладання шосе цим маршрутом — від Гаррісона до Пембертона. Воно має з’єднати хайвеї 7 і 99 і неофіційно називається Трасою 5 народів (5 Nations Highway). Припускається, що воно має збільшити кількість туристів. Втім, нічого з того, що я побачив, не свідчить про бажання цих самих 5 народів залучити туристів до свого порогу. Але мені подобається назва — використаю її в заголовку поста. 5 народів, про які йдеться: Samahquam, Skatin, Xa’xtsa, Lil’wat і Sts’ailes. Усі вони складають один народ — In-SHUCK-ck (названий на честь місцевої назви гори Mount Taylor, що височіє над озером Joffre Lake і перекладається як «розломлений, як милиця»). Поки всі плани лишаються невизначеними, дорога 5 народів — чудовий маршрут для позашляхових вихідних із глибокою історією та безліччю цікавих історій. Рекомендую.
