Якби ще минулого року ви запитали мене, де в США я найбільше хотів би побувати, то я відповів би, що якщо йдеться про штат, то, мабуть, це Аляска, а якщо про місто, то це, безумовно, був би Детройт. Чому саме Детройт, а не, скажімо, Нью-Йорк, або Вашингтон, або Сан-Франциско, або Лос-Анджелес? А все дуже просто — усі інші мегаполіси ніби демонструють перемогу людини над природою і перемогу суспільства над індивідуальністю, а ось у Детройті все не так однозначно… мабуть. Я уявляв його собі як сучасне місто-привид, що вмирає, як Прип’ять без зони відчуження, як спорожніле військове містечко після холодної війни. Додатково до всього Детройт оточений поганою славою щодо рівня злочинності. Але водночас я чув про те, що місто швидко відновлюється, і, можливо, пройде зовсім небагато часу, перш ніж він втратить свою унікальність і стане… звичайним містом США.
Сьогодні буде ще один довгий пост про те, як Детройт дійшов до такого життя, які в нього справи сьогодні і чи вартий він того, щоб приїжджати сюди.
У першій половині XX століття Детройт став уособленням індустріалізації США — 4-те місто Америки за населенням і перше за значущістю для автомобілебудування країни.
Ще в XIX столітті він став маяком свободи для чорних, що втікали з рабства (про це пізніше). На початку XX століття південні штати пережили бавовняну кризу, а безробітних прирівнювали до бездомних за расовою ознакою і підлягали депортації; водночас через Першу світову війну потік іммігрантів з Європи різко скоротився — усе це створило умови для скасування расових обмежень і масового переселення чорного населення з півдня на індустріалізовану північ, де була велика потреба в робочій силі. Після технологічної революції Генрі Форда на численних автомобільних заводах міста відкривалися сотні тисяч робочих місць із мінімальними вимогами до кваліфікації та лише з необхідністю мати здатність до монотонної праці. За перші 30 років XX століття населення Детройта зросло в 6 разів — до півтора мільйона осіб. При цьому афроамериканське населення ледве перевищувало 10%. Друга світова війна показала, що расова сегрегація нікуди не поділася, принаймні в армії, і склалася така ситуація, що білі йшли на фронт, а чорні займали їхні місця на заводах. Нова хвиля міграції з півдня виявилася навіть більшою за першу — всього близько 6 млн афроамериканців переїхало в північні штати, і до кінця 60-х вони становили вже чверть населення Детройта. У цей час у місті почалися зворотні процеси, і зі збільшенням концентрації чорного населення ті, хто не бажав такого сусідства, продавали своє житло й виїжджали з міста — здебільшого розселяючись у його передмістях. Це також сприяла політика держави, яка прагнула, щоб кожен громадянин став власником невеликої ділянки землі — вважалося, що так менша ймовірність, що він стане комуністом. Чим більше схилялися чаші ваг расового співвідношення, тим сильніше змінювалася й побутова культура, і тим більше проявлялася міжрасова конфронтація, через що відтік білого населення проходив активніше. Вийшов замкнутий цикл, система, що сама себе підживлювала. Межою між районами, де селилися білі в передмістях і чорні в центрі, стала знаменита вулиця Eight Mile Rd. — та сама, оспівана Емінемом «8-ма Миля». Сам репер, до речі, теж родом із Детройта. Кульмінації це протистояння досягло у 1967 році, коли на тлі затримання кількох чорних відвідувачів бару, що нелегально торгував спиртним, почалися заворушення, відомі як «Повстання на 12-й вулиці» — один із найжорстокіших бунтів в історії США.
Зіткнення з поліцією переросли у грабежі, погроми та пожежі, які тривали 5 днів. Придушити бунт вдалося лише введенням у місто військ Національної Гвардії в складі 8,000 солдатів із бронетехнікою. У ході цих рейдів загинуло близько 43 осіб, 467 отримали поранення, а пошкоджено було понад 2,000 будівель.
Walter P. Reuther Library, Archives — Riots, Rebellions, 12th Street, 1967
Наслідки цих подій були руйнівними для Детройта і призвели до ще більшого переселення мешканців із міста — насамперед, звісно, тих, хто не хотів опинитися поруч, якщо таке повториться. Усього через 6 років — у 1973 році — стався ще й нафтовий кризис, який приніс скорочення робочих місць і відтік середнього класу набув уже лавиноподібного характеру. Переважно залишалися лише ті, кому не було куди і за що переїжджати. Через бідність та безробіття у місті процвітав злочинний світ. До 1994 року з усього залишеного у Детройті населення афроамериканці становили 90%
Сьогодні населення Детройта — майже в 3 рази менше, ніж було у 50-х, скоротившись з 1.85 млн осіб до 630 тис. у 2023 році, причому кожен третій із тих, хто залишився, живе за межею бідності.
Дном для Детройта став 2013 рік — місто оголосило про банкрутство із заборгованістю понад $18 млрд. Цікаво, що всього за 5 років до цього мера Детройта засудили до 28 років в’язниці за корупцію. Коли одного кандидата на посаду мера Детройта запитали, чому в місті стало скорочуватися кількість убивств, той відповів: «просто більше нема кого вбивати». Покинуті фабрики, склади, магазини, хмарочоси і навіть цілі квартали перетворили Детройт на місто-привид, а деякі райони міста почали виглядати, як постапокаліптичні пустки.
І все-таки, незважаючи на те, що й наступне десятиліття теж було нелегким — тут вам і пандемія, і рух BLM, схоже, місцеве самоврядування все ж знайшло точку, від якої можна відштовхнутися, і сьогодні Детройт відновлюється, причому такими великими кроками, що, можливо, пройде зовсім небагато часу, перш ніж від міста-привида не залишиться й сліду.
Сьогодні з висоти пташиного польоту Детройт може здатися цілком пристойним, дуже зеленим містом.
Але при ближчому розгляді всі ці зелені галявини та газони виявляються порожніми ділянками, де раніше стояли будинки.
У 80-х тут серед підлітків з’явилася нова забава — підпалювати покинуті будинки напередодні Хелловіну. Це назвали Диявольською ніччю (Devil’s Night). Явище досягло свого піку у 1984 році, коли підпалили понад 800 будинків. Знаходилися й ті, хто під шумок у диявольську ніч підпалював свій власний будинок, щоб отримати страхові виплати і хоч якось монетизувати своє знецінене житло.
У 1986 році перед Хелловіном у Детройті навіть ввели комендантську годину для неповнолітніх.
Так потроху у багатьох кварталах залишилося стояти всього один-два будинки.
А кілька вулиць залишилися зовсім порожніми.
Може здатися, що це навіть непогано — величезний двір, сусіди далеко, але насправді розмір ділянки ніхто не змінював.
А сусідство сусідству теж різниться.
Не кажучи вже про те, хто може заселитися в покинутий будинок.
Але не всі будинки в цьому районі покинуті: якщо в поштовій скриньці накопичилося багато кореспонденції, це означає, що будинок залишили нещодавно або його періодично відвідують.
Найпростіше визначити за дверима та вікнами — у покинутих будинках вони заколоті або опломбовані.
У житлових будинках здебільшого вікна цілі.
Іноді навіть буває, що одна половина будинку покинута, а друга — ні.
Але є й багато таких будинків, де важко зрозуміти, чи живе там хтось чи ні. Одне можу сказати точно — майже скрізь господарі були вдома у п’ятницю, в розпал робочого дня…
Ще у більшості житлових будинків є щонайменше один пітбуль.
Саме з цих вулиць Корктауна (між Rosa Park (12-та), Trumbull, Grand River та Michigan Ave) поширилася хвиля грабежів, вандалізму та насильства в тому далекому 1967 році.
У самому серці цієї зони — одна з двох мощених вулиць у всьому місті — Perry St. (друга, власне, на Michigan Ave.), не ремонтувалася з тих самих подій.
Покинуті магазини.
Алкоголь і лотерея. До речі, мешканці Детройта весь час купують лотерейні білети — у будь-якому магазині, куди б я не зайшов, обов’язково хтось переді мною купував і жваво обговорював лотерею. Нагадує 90-ті в пострадянських країнах.
Тут був вихід із Матриці.
Покинуті церкви.
Покинуті автомайстерні.
Асоціацій із постапокаліптичними пустками з Фолауту так багато, що я не втримався і запустив у навушниках саундтрек із гри, поки блукав порожніми кварталами.
Порожні будівлі, іржаві огорожі, зарослі травою та кущами тротуари і автостоянки, округлені кути архітектури, характерної для стилю ар-деко 60-х. Усе це наче зійшло з екрана або, навпаки, саме Детройтом і надихалися творці гри.
Мабуть, єдине, чого не вистачало серед усього цього, так це ядерного сховища. Хоча ні, воно теж тут є, у самому центрі району.
Покинуті фабрики та заводи — деякі з них напевно застали самого Генрі Форда, а ще донедавна слугували лігвом для банд.
Покинуті склади.
Той незручний момент, коли магазин антикваріату сам став антикваріатом.
Покинутий універмаг.
Навіть Пакман і той не зовсім «назавжди».
А ось цей мурал (на мій смак чудовий) — дещо новіший.
За покинутими будинками — занедбані алеї.
У деяких кварталах тротуари настільки заросли, що ними вже не пройти, на щастя, дороги порожні.
Тротуари взагалі вже давно програли битву з природою, яка повільно, але впевнено почала витісняти місто з міста.
Місто підтримує інфраструктуру лише в районі перехресть. Тут короткі відрізки тротуарів, які ведуть у нікуди — всього кілька років, і вони вже обладнані для візочків та для незрячих. На майбутнє.
А майбутнє це не таке далеке, як здається — на місці ділянок, які ще недавно можна було купити всього за кілька тисяч, вже заплановано нове будівництво.
Забиті будинки та просто порожні ділянки — не нічийні, переважно їх скуповують банки, щоб потім продати гуртом якому-небудь забудовнику.
Наприклад, ось цей готель був нещодавно проданий за… $1.
А цей зараз виставлений на продаж — за $1.75 млн.
Ближче до центру міста замість приватного сектору з'являються цегляні багатоповерхівки, але ступінь занедбаності районів змінюється далеко не відразу.
Десь тут до мене вийшла жінка, побачивши камеру, і поскаржилася на те, що в сусідньому провулку постійно кипить активність вночі — наркотики, алкоголь, іноді стріляють. А у неї до вікна буквально рукою дотягнутися. Каже, поліцію викликала неодноразово, але все марно. Я, звісно, пояснив, що до міста стосунку не маю, але пообіцяв, що якщо зможу — донесу. Ось, доношу.
Будівля профспілки залізничників — покинута вже кілька десятків років. В останні роки, коли вона була відкрита, тут був drive-through банкомат — там, де з лівого боку невеликий навіс.
Вивіска на будівлі страхової компанії пережила саму компанію.
Напевно багато хто бачив фотографії старого театру в центрі Детройта, в якому організували парковку. У Гранд Тур тут ще тестували машини шумоміром — яка голосніше.
Michigan Theatre на 4 тисячі місць був побудований у 1925 році в стилі французького ренесансу. Причому саме на тому місці, де була перша майстерня Генрі Форда, у якій він працював над ідеєю серійного автомобіля.
Будівля театру була спроєктована в комплексі зі суміжною 13-поверховою офісною будівлею, що, зрештою, і стало його загибеллю.
До 1967 року театр став збитковим, і весь комплекс був виставлений на продаж. Нового власника цікавили лише офісні приміщення, тому до початку 70-х театр занепав і був закритий, а у 1977 відкритий як парковка. Я дуже намагався туди потрапити, але, на жаль, через підвищену небезпеку обвалення облицювання парковку звідти вже прибрали, а охорони офісної будівлі, яка могла б пустити всередину за невелику винагороду у вихідний день, просто не виявилося на місці.
Заглянути всередину все ж можна.
Ліпні стелі — чек.
На периферії даунтауна є кілька районів зі старими дорогими будинками у вікторіанському стилі.
В історичному районі West Canfield, наприклад, їх ціла вулиця.
Також кілька збереглося в районі Brush Park.
Цей район, правда, теж вважається одним із занедбаних, хоча місцями тут уже є нова забудова.
Зараз у Детройті налічується близько 78,000 покинутих будівель.
Понад половину з них готуються до знесення — це майже чверть усієї міської забудови.
На місці знесених будинків або залишається зелена галявина, або його заливають бетоном і виходить парковка.
Навіть покинуту багатоповерхову парковку можуть знести, і на її місці побудують нікому не потрібну… нову парковку. Але коли ще до неї дійде черга, невідомо.
Чи варто говорити, що сьогодні в місті парковок набагато більше, ніж машин? Від багатоповерхових гаражів хоча б одна користь є — можна піднятися на дах і познімати місто з висоти.
Взагалі, що одразу кидається в очі в Детройті, так це порожні дороги.
За тиждень у Детройті я побачив усього 3 чи 4 Тесли — після Ванкувера це прямо-таки приємний детокс.
Тобто не те, щоб машин не було зовсім, швидше вони просто рідкісні. А це породжує й своєрідну культуру переходу вулиць: “якщо нікого немає — я йду”. Можливо, саме тому більшість світлофорів у місті некеровані, а працюють за таймером.
Ще одна культура, породжена порожніми вулицями, це ось такі хлопці.
Ранковий «час пік» на одній із головних історичних вулиць — Мічіган Авеню.
Michigan Ave І знову постапокаліптичний антураж там же
У цьому великому місті досі можна побачити водонапірні башти.
Ще одна башта на даху.
Будинки із заколотими вікнами так сильно нагадують фотографії з рідного Харкова останніх двох років. Тільки в Детройта не було божевільного сусіда, і ніякої техногенної катастрофи теж не було. Як каже Птушкін, це він «все сам».
Найбільше не вкладається у голові, що половина хмарочосів у даунтауні теж порожні.
Іноді вигляд у центрі міста нагадує бутафорський даунтаун Нью-Йорка на студії Юніверсал.
А забудова тут залишилася досить щільна — все-таки, колись це було 4-те місто Америки!
Та ще й у самий розпал моди на хмарочоси.
І мушу визнати, що багато з хмарочосів, побудованих у золоті роки Детройта, мають просто розкішну архітектуру!
Але, мабуть, крутіший за всіх — ось цей, коричневий.
Побудований у 1928 році для банку Union Trust, сьогодні цей 150-метровий хмарочос вважається одним із найяскравіших прикладів стилю ар-деко і є національною історичною пам’яткою.
Октагональні та витягнуті форми будівлі чимось нагадують кафедральний собор, і його так і прозвали — Кафедральний собор фінансів.
А на рівні приблизно 14-го поверху він з’єднується із сусіднім хмарочосом пішохідним переходом — Detroit Skybridge (небесний міст).
Із 40 поверхів лише кілька відреставровані та здаються під офісні приміщення або заходи.
Але ось лобі відкрито для публіки, більш того, там розташовано кілька маленьких кав’ярень і ресторанів.
Власне, так я його і знайшов, можна сказати, випадково, коли шукав кав’ярню з гарним видом. Великий зал старого банку перетворили на фудкорт.
Там, де раніше були касири і клерки, тепер можна купити каву або тако (вибір, правда, невеликий), сісти за один зі столиків у центрі та насолодитися просто епічним інтер’єром із мотивами корінних американських народів.
Я, наприклад, довго милувався на стелю та мозаїку в кінці залу. Зовсім не хотілося йти, коли і кава, і круасан вже давно закінчилися.
Дуже хотів прийти ще, але в неділю вже не зміг сюди потрапити — весь зал орендували під весілля, так що можна сказати, пощастило, що взагалі туди потрапив. До речі, тут знімали «Бетмен проти Супермена» і 4-х «Трансформерів» (Age of Extinction).
Трохи на околиці даунтауна є ще одна розкішна будівля у стилі ар-деко з ретро-футуристичним виглядом — готель і казино MGM. Точніше, зроблена в цьому стилі, адже будівля збудована у 2007 році.
Історична будівля округу Вейн (Wayne County Building) 1903 року схожа на оперний театр. Порівняйте, наприклад, із капітолієм Аляски…
А ще в Детройті знаходиться найбільший храм вільних масонів, який так і називають: «Великий храм масонів».
Заснований у 1922 та завершений у 1926 році, неоготичний храм усипаний тамплієрськими образами, містичними елементами та символами, що мають глибоке значення у масонській традиції.
Тут ось, наприклад, одразу ціла купа — і путівна зірка, і літера G, і літочислення за масонським календарем (A.L, Anno Lucis — лат. рік світла).
А ось із заднього боку храм схожий на… якусь тюрму, чесно кажучи.
Загалом, усередину я теж не потрапив і все з тієї ж причини — був вихідний день і всередині проходило кілька заходів. Не масонських, ні, просто вхід у цей день був лише за квитками.
Втім, тут я хоча б не засмутився — судячи з фото, обстановка всередині відносно проста. Базиліка святої Анни Детройтської у цьому плані, наприклад, набагато цікавіша.
Однією з найвідоміших історичних будівель Детройта є центральний вокзал Michigan Central.
Наприкінці 90-х у будівлі вокзалу оселилися кримінальні банди, що стало відомим, коли у 1997 році тут знімали автомобільне шоу Top Gear, і Джеремі Кларксон у певний момент опинився під дулом націленого на нього пістолета: “It’s a long, complicated story but we were trying to do some filming and some people thought we were trespassing on their turf. It was pretty nasty. And this time, 100 yards from where that happened, I was having dumplings in a goose broth.” — Jeremy Clarkson [The Drive]
Раніше до будівлі вокзалу можна було зайти, і скоро вона знову відкриє свої двері для публіки, але зараз тут ведуться активні оздоблювальні роботи. Улітку 2024 року відбулося урочисте відкриття зі знаменитостями, концертом, феєрверками.
На відновлення цієї історичної будівлі та транспортної інфраструктури було виділено… $740 млн!
Підхід до проєкту більше нагадує археологічний проєкт, ніж архітектурний — $4 млн витрачено на відновлення облицювання стелі, де кожна плитка була позначена з метою повернення її на оригінальне місце після реставрації.
Перед будівлею вокзалу розбитий парк, у якому лавки зроблені у вигляді гойдалок. Такі ще можна зустріти на центральній вулиці міста.
Робота триває вже 7-й рік, і, на мій непрофесійний погляд, кінець уже близько.
Завдяки величезним інвестиціям у транспортний хаб, бізнеси потроху повертаються на Мічіган Авеню. Загалом у місті поширена думка, що скоро цей район почне розвиватися прискореними темпами, і той, хто зайняв тут місце, не бідуватиме.
Боженька, очевидно, теж повернувся сюди. «Believe on…» — ніколи не зустрічав такого обороту, як виявилося, він використовується лише в архаїчному та релігійному контекстах.
Відновлення Детройта почалося кілька років тому, незадовго до пандемії — і почалося воно з центру міста.
Головна вулиця, Вудвард Авеню (Woodward Ave.) — та сама, якою Форд роз'їжджав на своєму першому прототипі і де він відкрив свою першу майстерню, вже майже повністю впорядкована — чиста, в міру зелена, всі фасади будівель оновлені.
У грецькому районі Greektown (неважко здогадатися по прапорах) зосереджена більшість ресторанів міста.
Якщо дозволите застосувати набридлий епітет «хіпстерський», то Детройт, мабуть, може дати фору водночас і Сіетлу, і Портленду.
Чого тільки варті алеї між хмарочосами, перетворені на пішохідні вулички!
Навіть ті з них, що використовуються тільки для вивезення сміття, здебільшого, як мінімум, не засмічені.
У багатоповерховій забудові Детройта є дві особливості.
Перша — це величезна кількість пожежних сходів.
Те, що зазвичай показують у кіно як Нью-Йорк, насправді швидше зустріти в Чикаго або тут. А то й узагалі на студії в Голлівуді.
Бувають навіть ось такі, фігурні. Щоправда, мені здається, що в цегляній будівлі дерев'яні сходи згорять першими.
А друга — це трансформаторні будки, підняті на рівень другого поверху. Як кажуть, так я дізнався, що місто знаходиться у зоні ризику підтоплення. Ці трансформатори з’являються вздовж тротуарів, як гриби після дощу, незадовго до того, як поруч починають будувати новий будинок.
У провулках же вони деруться на стіни будинків, наче плющ.
Нова забудова в центрі міста. Замість дитячого майданчика… багаття? Може навіть газове. І, знову ж таки, розподільча коробка на курячій ніжці.
Доволі сучасно, чи не так?
Архітектурне виконання багатьох нових будинків наштовхує на думки про соціальне житло та контейнери, як у Ванкувері.
Хоча таке тут також є, а останніми роками з них навчилися так будувати, що за готовим результатом вже й сам чорт не розбере, із чого це зроблено.
Ще одним із впізнаваних символів Детройта (а заразом і видимим майже з будь-якої точки міста) є комплекс із 7 башт — Renaissance Center.
Побудований у 1977 році на березі річки Детройт, він був частиною плану щодо відродження міста після подій 60-х років. Цікаво, чи побудували б його, якби знали тоді, що проблеми у міста лише починаються?
Так чи інакше, сьогодні тут розташовується штаб-квартира General Motors, готель Марріотт, ресторани, магазини та виставкові центри.
Дуже не пожалкував, що зайшов всередину — з атріуму відкривається захоплюючий вид угору.
Як мінімум, тут є невелика виставка машин концерну GM — переважно Cadillac, Buick та Chevrolet.
Серед них може бути й не так багато легендарних машин, але одна точно є…
Але ось знайти шлях на оглядовий майданчик, який, за чутками, тут має бути, у мене не вийшло. Наскільки я зрозумів, шлях туди доступний тільки для постояльців Марріотта та відвідувачів досить претензійного ресторану на 74-му поверсі. Але знаєте що? Не велика втрата, коли є дрон…
Приблизно такий вигляд має відкриватися з верхніх поверхів башт.
А що там на іншому березі річки? А там на іншому березі річки — Канада.
Там мій дііім (голосом E.T.).
Прямо через річку від Детройта розташувалося містечко Віндзор (Windsor, ON).
До Громадянської війни (1861) у США існувала розвинена мережа маршрутів, якими афроамериканці, що втекли з рабства в південних штатах, прямували до північних міст, зокрема до Детройта. Тут були місцеві співчуваючі, які допомагали їм сховатися від переслідування і з часом переправитися до Канади (тоді ще Британської колонії). Цю систему прозвали «підземною залізницею» (Underground Railways).
Попри назву, жодних рейок там не було, і система зовсім необов’язково була під землею. Проте тунелі та катакомби в Детройті все ж існували, а будівлі в центрі міста, які слугували тимчасовими притулками, називалися «станціями»; люди, які допомагали переправляти на інший берег, звалися «кондукторами», а самих утікачів називали «пасажирами». У самого міста, до речі, також була кодова назва — «Опівніч» (Midnight).
Цими воротами до свободи в Детройті пройшло близько 45 тисяч із 75 тисяч колишніх рабів, які стали пасажирами «підземної залізниці». На набережній Детройта сьогодні встановлено меморіал — Gateway to Freedom, або «Ворота до свободи», що зображує 8 афроамериканців, які рятуються від рабства, і «кондуктора», який вказує напрямок на Канаду через річку Детройт.
Сьогодні єдина збережена «станція» підземної залізниці знаходиться в підвалі Другої баптистської церкви (Second Baptist Church).
Ще одні ворота до Канади — уже наших днів.
На момент його будівництва у 1929 році це був найдовший підвісний міст у світі (його довжина — 564 метри).
Це один із найжвавіших пунктів перетину кордону між США і Канадою, і, що найцікавіше, міст перебуває у приватній власності. Тобто хтось отримує дохід від кожної вантажівки з їх нескінченного потоку, яка проходить мостом. А вони й справді йдуть майже суцільним потоком.
У невеликому парку під мостом мені трапився ось такий громадський туалет:
А ще прямо на набережній розташувалася головна площа міста.
Вона буквально наповнена різними монументами, стелами та пам’ятниками, немов хтось переграв у Sim-City.
Тут і «Кулак» — пам'ятник боксеру Джо Луїсу (Joe Louis).
І фонтан імені Ораса Елгіна Доджа (Horace Elgin Dodge) — так-так, це той самий Додж, що Ram, Charger, Challenger чи навіть Viper.
І арка «Transcending Arch», яка переступає всі межі (ну в сенсі, це саме так і перекладається).
Є в ній щось від Зоряних врат, хоч вона і не має до фільму жодного відношення, а була побудована на підтримку лейбористського руху.
На вході на площу — монумент Духу Детройта. У одній його руці стоїть родина, а в іншій — світляна куля. Його можна побачити на емблемах та символах багатьох міських служб.
Пам'ятник підземній залізниці, до речі, теж тут.
Прямо поруч із Духом Детройта від одного з бордюрів раптово починаються… рейки.
У 1925 році Детройт був одним із перших міст у США, де (на гроші від автомобільної промисловості) запустили тролейбуси. Трамваї (ще на кінній тязі) тут з’явилися ще у 1863 році, а у 1893 році вулицями Детройта проїхав перший електричний трамвай. Система проіснувала до 1956 року, поки автомобілі повністю не витіснили їх із міста. Майже та сама історія, що і у Ванкувері, до речі. Тільки Торонто протримався більше 100 років.
Але 60 років потому, коли місто почало відновлюватися, його вулицями знову проїхав перший за більш ніж півстоліття трамвай, коли у 2017 році відкрили трамвайну гілку, яку назвали QLine (від слова Quick, типу «швидкий»).
Я зробив кілька кіл навколо нового трамваю, поки не зрозумів, що ж не так — з ним і взагалі з вулицею. Виявилося, що у нього… немає дротів!
Молитви і прокляття фотографів світу почуті? Тільки погляньте на блакитне небо над Вудвард Авеню!
Справа навіть не в тому, що немає дротів, а скоріше в тому, що вони то є, то немає.
Здебільшого на зупинках протягнуті короткі відрізки контактного дроту, лише кілька метрів у довжину. Коли трамвай зупиняється, він піднімає струмоприймач і підзаряджає батареї.
Усього на 5-кілометровому маршруті розташовано 20 зупинок, тож мати особливо велику батарею зовсім не обов’язково.
Трамвайні колії проходять головною вулицею міста та через кампус університету округу Вейн. На трамваї можна доїхати від річки до історичного музею, куди я, в принципі, не збирався, але як тут не зайти?
Більшість зупинок (крім кількох найвіддаленіших від центру) розташовані з боку тротуарів, і всі вони мають платформу врівень з дверима трамваю, щоб можна було легко заїжджати і на візку, і з візком.
Є думка, звісно, що таке розташування колій (по краях вулиць, а не в центрі) заважає автотранспорту здійснювати повороти, але я міг би посперечатися, що заважають вони не більше, ніж велосипедні доріжки — трамваї хоча б помітніші, ніж велосипеди. За межами даунтауна дроти трапляються вже частіше, ніж у центрі.
Вагони рясніють оголошеннями — де ставити велосипед, а де собаку, яку кнопку натиснути, щоб запросити зупинку.
Аж очі розбігаються. Зате на борту є Wi-Fi.
Вартість проїзду — $2 за 4 години або $5 за денний квиток, і в неї також входить проїзд автобусами. Але у п’ятницю та суботу проїзд безкоштовний.
Центральна автобусна станція Детройта. Кількість маршрутів і машин на них досі залишає бажати кращого.
Думаю, що QLine мене вразив навіть більше, ніж система автоматизованого легкого метро з нехитрою назвою «пересувач людей»… або «людський перевізник»?
Якщо що, у Вікіпедії його так і називають «Піплмувер».
Жителям Ванкувера потяг може здатися дуже схожим на Скайтрейн, я й справді знайшов на вагоні етикетку «зроблено в Канаді», але вагони зовсім крихітні, наче у масштабі 1:1.5.
Так чи інакше, нарівні зі Скайтрейном це одна з небагатьох автоматичних транспортних систем у Північній Америці.
Проїзд у робочий час у будні безкоштовний, в інший час коштує 75 центів. Оплатити можна будь-якою комбінацією монет, але якщо у вас тільки паперові купюри, то можна купити жетони в автоматі.
З 2 січня 2024 року People Mover запустив пілотну програму безкоштовного проїзду на весь 2024 рік.
Я не купував жетони аж із часів TTC у Торонто — звісно ж, я із задоволенням нагодував автомат парою купюр, ще й прихопив жетончик додому як сувенір.
Турнікети на станції.
Чесно сплатив проїзд.
Оскільки People Mover — надземне метро, на кожній станції є ескалатор нагору. Але наступне фото не заради ескалатора, а заради мозаїки! У мене від неї по шкірі пробігли теплі лампові мурашки з дитинства.
Лінія People Mover — одноколійна, замкнута по колу. Потяги ходять з інтервалом від 5 до 8 хвилин.
На майже 5-кілометровому маршруті навколо даунтауна — 13 зупинок.
В принципі можна сісти на потяг і кататися, поки голова не запаморочиться.
Це чудовий спосіб поглянути на даунтаун із усіх боків, перш ніж зануритися в нього.
З чого я, власне, і почав своє знайомство з містом, якби не одне але…
Річ у тому, що самі вагони трохи брудні, із замазаними й подряпаними вікнами, і зі стійким запахом немитої людяності всередині.
Соціальна реклама у вагоні рекомендує не хизуватися гаджетами, не привертати увагу дратівливими звуками і бути напоготові.
До пандемії коронавірусу безпеку на лінії забезпечували патрулі транспортної поліції, але після неї на станціях чергують лише приватні охоронні компанії.
Під час пандемії робота People Mover і щойно відкритої QLine була зупинена майже на 2 роки.
People Mover виявився не тільки зручним туром по даунтауну за 75 центів, але й цілком собі корисним засобом громадського транспорту (на відміну від Сіетлівського монорейсу). Наприклад, я бачив, як робітники з численних будівництв у даунтауні користувалися ним під час обідньої перерви, та й сам проїхав пів міста на ньому, щоб купити особливу, Детройтську піцу…
Прекрасно знаючи ситуацію, у якій знаходиться Детройт, я зовсім нічого не очікував від його кухні. І, як це часто буває, коли не маєш жодних очікувань, у результаті я був приємно здивований. Звісно, Детройт не країна, і про якусь національну кухню тут говорити недоречно, тож є лише два критерії — це якість ресторанного бізнесу загалом і наявність якогось фірмового блюда.
Чого я майже зовсім не знайшов у Детройті (у досяжності без машини, принаймні), так це хоч якої-небудь місцевої пивоварні. Усе тому, що Детройт любить щось міцніше — тут швидше знайдеш приватні винокурні, де женуть віскі (звідси й назва району Corktown, до речі, — буквально «пробкове містечко»).
Коли, змучений блуканнями по Корктауну, я замовив пиво в одній із них, мені принесли… два.
На питання «кому друге?» мені відповіли, що їм дуже сумно, коли відвідувачі п’ють на самоті, тому подають пиво у двох напіврозмірних кухлях, щоб я міг чокнутися сам із собою! Ха! Нормально так. Я й чокнувся, і обговорив результат зйомки, і навіть посперечався про подальші плани.
Ось саме про такі деталі я і говорю — це, і трохи більше уваги до інтер'єру, ніж просто зробити ремонт. У Ванкувері звикаєш до похмурих забігайлівок, де від ресторану — лише ціни.
Ще прямо в центрі є ось така забігайлівка — American Coney Island.
Відкритий у 1917 році, цей атмосферний ресторан уже понад століття пропонує свої знамениті хот-доги.
У Кони-дог (Coney Dog) за $4, окрім зовсім невеликої віденської сосиски на паровій булочці, входить фірмовий соус із чилі та підливою, гірчиця й нарізана цибуля. У нього навіть є своя сторінка у Вікіпедії!
Не скажу, що прямо померти можна, але спробувати варто — із костківським джамбодогом за $1.50, звісно, змагатися важко, але цілком непогано.
Головне, що сюди потрібно обов’язково прийти не через хот-дог, а заради атмосфери класичної американської закусочної 50-х. Причому автентичною її робить не картатий підлога і не червона залізна меблі, а ось ця людина.
Боббі без сумніву душа цього ресторану. Наприклад, щойно він приймає ваше замовлення, він вигукує його на кухню, поки сам іде назад, іноді може додати кілька своїх коментарів щодо нього.
Ну, а ще можна сісти за столик на самому куті з чудовим видом на всі 3 вулиці навколо.
Однак же, фірмове блюдо Детройта це зовсім не Кони-дог, а піца в детройтському стилі (detroit-style pan pizza).
У справжньої піци в детройтському стилі — дві особливості. По-перше, вона неодмінно має бути квадратною. Як мені пояснили, це тому, що… кругла піца — це не піца в детройтському стилі. От.
А по-друге, соус має бути зверху, на начинці, а не на тісті. Ну або сир має бути знизу, це вже залежить від того, з якого боку подивитися. Припускаю, що причина — та сама, що і в першому випадку.
Піца в детройтському стилі з’явилася у 1940-х роках, і її можна знайти під цією назвою у багатьох штатах Америки.
Замість пепероні додайте ягняти, до моцарели — фету та шпинат, і легко отримаєте одну з найсмачніших піц, які я пробував (Nikki’s Pizza у грецькому районі, рекомендую!).
До слова про піцу, компанія Little Caesars — відома під власним брендом, а також дочірніми компаніями Domino Pizza та Pizza Hut, що стала прообразом Little Nero Pizza із Один Дома, була заснована саме тут, у Детройті. Ну і не можна закінчити тааакий довгий пост про Детройт, не сказавши кілька слів про людей.
Усі мене питали, коли буде пост про поганий Детройт, як я провіз рушницю через кордон і все в такому дусі. Але його не буде. Насправді одним із найбільших потрясінь від Детройта було те, що люди на вулицях дружелюбні, комунікабельні і загалом набагато відкритіші й привітніші, ніж у нашому ж Ванкувері.
Люди зі своїми проблемами, але продовжують усміхатися.
На моді.
До речі, міс штату зі своїм бойфрендом, на хвилинку…
З настанням вечора атмосфера в місті може трохи згущуватися, але не більше, ніж у нічному Сіетлі чи Портленді.
На виході з казино, далеко за північ, мені трапився великий чоловік, під два метри зросту, у футболці з написом «Don’t be afraid of Detroit» — і це саме той висновок, який я хотів би зробити про це місто: не бійтеся Детройта.
Але й не втрачайте пильності, звісно.
А я як мріяв потрапити до Детройта, так тепер мрію повернутися сюди ще раз і, можливо, написати тепер вже про історію Генрі Форда, але це вже наступного разу.
Спочатку я зупинявся у готелі при MotorCity казино (найближчому до старого Детройта), а потім ще кілька ночей у готелі Sonders (у центрі даунтауна). Машина у місті, де машини, власне, й з’явилися на світ, не знадобилася — усе виявилося у пішому доступі. Тільки останнього вечора вирішив поїсти піцу вдома і привіз її на Піплмувері, щоб вона не охолола. А ще, якщо що, у Детройті є прокат електросамокатів.
