Щось я зачастив про кораблі, так недовго і човном обзавестися. Але на відміну від минулого посту, цього разу ми поговоримо не стільки про кораблі, скільки про містечко Пауелл-Рівер та одну його досить цікаву пам'ятку. Саме містечко на 13 тисяч жителів (16 тисяч з околицями) не можна назвати туристичним. Швидше, це досить віддалена громада для тих, кому огидна сама ідея не лише життя у великому місті, а навіть поблизу нього: два пороми з пересадкою цілком вирішують цю проблему. Незважаючи на свою віддаленість (дістатися сюди можна лише повітрям або морем), місто досить добре з'єднано: невеликий аеропорт і два поромні маршрути. Одним словом, саме те, що потрібно більшості тих, хто обрав його своїм домом. І якщо завтра ви прийдете до мешканців Пауелл-Рівера з пропозицією побудувати їм міст, вас пошлють куди подалі.
Ruby Lake
Дістатися до Пауелл-Рівера автомобілем можна тільки двома поромами: спочатку на Sunshine-Coast, де можна провести цілий день, заїжджаючи на пляжі або навіть відвідати місцеве диво — стоячу хвилю у протоці Скукумчак (Skookumchuck Narrows).
Так чи інакше, потрібно проїхати через увесь півострів (приблизно 80 км) та сісти на другий пором (з Earls Cove до Saltery Bay).
Кожна ділянка маршруту займає 40–50 хвилин.
У супроводі чудових краєвидів з палуби час пролітає непомітно.
Серйозно, $80 задоволення чи щось подібне, узбережжя за красою може позмагатися з круїзом на Аляску (здебільшого, звісно, завдяки тому, що берег ближчий і що сніг ще не зійшов з гірських вершин).
Якщо придивитися, на схилі гори можна побачити водоспад Harmony Falls заввишки 444 метри. Це один із найвищих водоспадів Британської Колумбії, і побачити його можна тільки або з цього порома, або з приватного човна.
Harmony Falls Одним словом, сама дорога до Пауелл-Рівера — пригода на цілий день.
Тому все, що ми встигли першого дня — це подивитися захід сонця з приватного пляжу на задньому дворі знятого Airbnb.
І лише ранок, як я люблю казати, показав, хто де спав.
Перше враження — усе дуже схоже на острів Малкольм.
І справді, тут тобі й два пороми, і кам'янисті пляжі, і протилежний берег приблизно на такій самій відстані й так само пагорбистий. А вздовж берега час від часу пропливають морські леви. Та що там казати, загалом і регіон майже той самий, лише по різні боки протоки Джонсона (Johnson Strait). Люди обов’язково вітаються на вулицях. Тихо й спокійно.
Але на цьому схожість, мабуть, закінчується.
Все ж таки, Пауелл-Рівер — хоч і невелике, але місто.
Пауелл-Рівер — ймовірно найдавніше поселення в Північній Америці, де люди жили безперервно, якщо вважати, що він стоїть на місці індіанського поселення народності Тла-амін, якому, імовірно, було 8 тисяч років (це старше за єгипетські піраміди, якщо що). Сьогодні популяція Тла-амінів оцінюється у 1 250 осіб.
Згідно з інформаційними знаками, десь тут на пляжі є, можливо, найдавніші петрогліфи (малюнки на каменях) у районі фіордів острова Ванкувер, а багато з них датуються 14 тисячами років.
На жаль, я дізнався про них лише вночі перед від’їздом і не знайшов жодних згадок в інтернеті (крім однієї карти, яка вказувала на початок того ж пляжу, але не давала ані точних координат, ані опису, що саме шукати).
Як би там не було, швидкий пошук і опитування місцевих наступного ранку не дали результатів, але тепер є привід повернутися.
Взагалі, можливо, мали на увазі, що петрогліфи знаходять на «цих берегах», а не конкретно на цьому пляжі, тому що є одне місце на півночі півострова та на сусідніх островах (Okeover Arm) із доступом з води, де вони точно є. Подивитися можна тут.
Також у місті знаходиться найстаріший у Канаді кінотеатр, який безперервно працює (з 1913 року), і ще кілька симпатичних будівель в історичному центрі — усього там збереглося близько 400 будівель.
Але все це просто губиться на фоні монструозного комплексу целюлозного заводу.
Зверніть увагу на ліву частину фото вгорі на річку, що йде від дамби до затоки — це однойменна річка Пауелл (також, виходить, Powell River), 2-га найкоротша річка у світі на момент будівництва дамби. Утім, з 2006 року Книга Рекордів Гіннеса перестала реєструвати цю категорію, оскільки багато хто, навіть 20-метрові канали, почали називати річками після їх затоплення. Відкритий у 1912 році це був єдиний подібний завод у Британській Колумбії і найбільший у світі. Власне, завдяки йому і виросло місто.
View of the Powell River Company Mill, 1926. Model T Ford wagons are parked on the wharf.
Powell River Historical Museum & Archives (2007.50.4418). Photographer Maud Lane.
На своєму піку кожна з 25 газет, що випускалися у світі, була надрукована на папері з Пауелл-Рівера. У XXI столітті виробництво значно зменшилося і у 2021 році було прийнято рішення про його закриття та можливий продаж землі. Проте місцеве плем'я Тла’амін також претендує на ці землі, оскільки завод був побудований на місці індіанського поселення, всі жителі якого були переселені, а річка перекрита дамбою. Місто ж хоче зробити тут парк та рекреаційну зону. Загалом, ви приблизно зрозуміли масштаби й методи цього бізнесу. Але ось що вони зробили далі… Щоб захистити сплавлену деревину від хвиль із протоки, з 1930 року компанія почала викуповувати старі списані кораблі — спочатку часів Першої світової, а потім і Другої.
У основному це були танкери та кораблі забезпечення флоту.
Henri Le Chatelier (1944)
Багато з них, будучи створеними в умовах воєнного часу та дефіциту сталі, мали корпуси, зроблені з… бетону, тому були майже непридатними в мирний час.
S.S. P.M. Anderson (1944)
«P.M. Anderson», наприклад (на фото вгорі на передньому плані), спущений на воду у 1944 році, загалом здійснив лише одне плавання — з Маніли до Сан-Франциско, після чого був списаний.
USS Quartz (1944)
«Кварц» взагалі не ходив у вільне плавання, а використовувався як баржа постачання (читай, плавучий склад) — спочатку в Перл-Харборі у 1944 році, а потім під час перших випробувань атомної бомби в морі, на Атолі Бікіні (операція Crossroads) після війни.
Трюми й без того масивних кораблів заповнили гравієм, а баки — водою, щоб занурити їх на 4–5 метрів.
За такої ваги вони цілком стійкі до хвиль, але на додачу кожен із них утримують від 8 до 10 16-тонних бетонних блоків.
Усього з 1930 по 1966 рік компанія купила 19 корпусів кораблів (хоча правильніше казати «блокшивів» — англ. hulk). І хоч офіційно використання затоки для лісозаготівлі припинилося у 2001 році, 9 із них досі залишаються на плаву. Вважається, що це один із найбільших плаваючих хвилерізів (англ., breakwater) зі з’єднаних кораблів у світі.
YOGN 82 (1944)
був затоплений у 2018 році й на глибині від 10 до 35 метрів став визначною пам’яткою для дайверів. Не кажучи вже про те, що його корпус (тепер уже можна так його називати) став основою для штучного рифу.
Я так розумію, що в майбутньому подібна доля чекає й усі інші Халки з Пауелл-Рівера.
Ще одна причина відвідати це місце та чудово провести час, як я вважаю. Інша причина — це те, що назви Пауелл-Рівера може незабаром не стати. У сенсі назви, а не самого міста. Річ у тому, що місто назване на честь Ізраеля Пауелла (Israel Wood Powell, 1836–1915) — першого керуючого у справах індіанців у 1870 році. З одного боку, саме він уперше привіз прапор Канади в Британську Колумбію, коли та вступила у федерацію, але з іншого боку його ім’я пов’язують із введенням заборон на багато індіанських традицій (включаючи потлач) і з будівництвом шкіл-інтернатів, куди дітей забирали з індіанських сімей з метою асиміляції, часто насильно або під тиском. Останніми роками на територіях цих шкіл знаходили масові поховання дітей, але навіть до цього вони були відомі соціальними й іншими експериментами, які проводили над їхніми учнями. Ця тема безумовно заслуговує на окремий пост. Одним словом, ім’я Пауелл-Рівера має значний колоніальний відтінок і не факт, що довго протримається. Оригінальна назва, яку поселення носило у 1918 році, була Сліаммон (Sliammon) і є одним із можливих варіантів.
