Відпочинок на Корфу ми розпочали з оренди машини. Вирішили, що краще спочатку відстрілятися за визначними пам'ятками, а потім тиждень можна буде нікуди не поспішати, релаксувати та перетравлювати побачене.
Після деякого очікування авто нам нарешті пригнали новенький чорний Гольф. Був пізній вечір, літали хмари світлячків і ми каталися в сутінках порожніми дорогами.
Доїхавши до західного узбережжя, ми трохи пропустили захід сонця, але все ж змогли оцінити красу видів, що відкриваються.
Це місце називається Перуладес.
Ми під'їхали до самого урвища і дивилися, як море повільно зникає у темряві.
Роздумуючи про маршут наступного дня, я згадав, як буквально напередодні вильоту дивився передачу "Своя гра". Там питали про гору, з якої видно одночасно Албанію, Грецію та Італію. Це гора Пантократор – найвища точка Корфу (906 м.). Було вирішено насамперед забратися на нього. А там і до Керкіри недалеко.
Ми жили на курорті Рода у центрі північного узбережжя Корфу. Гірський масив із Пантократором на чолі починається за кілька кілометрів на схід і займає всю північно-східну частину острова. Ми проїхали вздовж моря до сусіднього селища Ахараві, і там тупо набивши в навігаторі 39.7475168N 19.8721647E, попозли в гору згідно з плутаними вказівками хитрого приладу.
Все вище та вище. На задньому плані гори Албанії.
На півдорозі справа раптом відкривається чудовий краєвид на Роду:
Готель наш зліва біля високого зеленого мису. До туди по прямій кілометрів шість, а ми їдемо вже близько години. Хоча, звичайно, ми нікуди не поспішаємо, можна було б і швидше.
Комаха.
Вид назад на дорогу. Вона звивається вужем, скаче вгору-вниз, проходить через невелике поселення Еріва (її трохи видно за цими кущами), і далеко йде вліво. Якщо придивитися, на ній стоїть жовтий пікап. Більше машин у зоні видимості немає.
Пікап.
Останній великий насінний пункт на нашому шляху – Петалія.
І нарешті ми паркуємось на дев'ятсот метрах біля воріт монастиря, що розташувався на вершині Пантократора.
Останні пару сотень метрів до цієї вершини крутіші за будь-який лунапарк.
Оглядаючи Албанію.
Монастир Іпсілу Пантократорос вітає нас!
Вишка – здорова, як ракета. Стоїть просто в монастирському дворику.
Дзвіниця над входом. Перед нею кафе, праворуч сувеніри.
Вид з кафе. Ліс антен загороджує однойменну з островом столицю.
Заходимо до монастиря. Зелень, фонтан, церква та ненав'язлива сталева конструкція.
Як тут цікаво справи зі шкідливим випромінюванням? Росспоживнагляду на них немає).
Монастир дуже давній, збудований спочатку у 14 столітті. Сучасна будівля 17-19 століть.
Обходимо церкву зліва:
На тлі албанських берегів, що йдуть вдалину, сушаться монастирські шмотки.
Тут звідки не візьмись, прилетіла хмара таких жуків:
Довелося від них відмахуватись і суттєво додати швидкість пересування.
Один все ж таки заліз мені під сорочку, але зрозумів я це тільки вже керма по серпантину вниз. Це було небезпечно.
Вид у бік Діапонтійських островів (три невеликі острови). Там знаходиться найзахідніша точка Греції. У центрі узбережжя видно курорт Сідарі.
Кажуть, у правильну погоду на той бік видно каблук Італії (130 км).
Дерево - схоже місце зустрічей всіх навколишніх комах.
Звідси вниз йде давня пішохідна стежка, нині покинута:
Мак.
Ідемо далі монастирем.
Брутальна трапезна.
Водопровід.
Задумався.
Загалом живності в грецьких монастирях завжди багато:
Заходимо до храму.
Свічки, старі фотографії, іконки, кіт.
Усередині нікого.
Книга "Тріодіон".
А ось і сам Пантократор – Вседержитель.
Іконостас.
Вид від входу до церкви.
Їм антен тут мало, вони нові прикручують.
Особливості національного налаштування телевізора на тлі багатоповерхової забудови албанського міста Саранда.
Саранда знаходиться трохи північніше, а прямо навпроти через протоку до Албанії всього кілька кілометрів:
З того боку археологічний заповідник Бутрінт з однойменним озером та курорт Ксаміл. Гори на задньому плані вище від Пантократора будуть.
Ксаміл.
Внизу, якщо придивитися, помітні руїни покинутого села. Дорога гарно петляє.
Десь у тому боці на материку проходить грецько-албанський кордон.
Нарешті я знайшов точку, з якою ця інсталяція зв'язківців не загороджує Керкіру.
Добре видно смугу аеродрому та порт. У кадрі практично все сорокатисячне місто.
Черепицю ремонтуватимуть.
Начебто все подивилися, настав час їхати далі.
Розвертаючи машину на вузькому п'ятачку перед воротами монастиря, я постійно косився вниз на скелі – їхній вигляд трохи відволікав. До того ж туристи, що понаїхали, змусили нашу машину своїми мотопедами. Довелося демонструвати чудеса маневреності.
Коли сонце закривалося хмарами, краєвид ставав однотонно сірим та нудним. Але тільки-но воно знову вискакувало, все миттєво наливалося різкими фарбами. Спостерігаючи перепади світла та тіні, ми покотилися вниз на нейтралі. Наступні кілька кілометрів від машини будуть потрібні лише гальма.
Асфальт для підвищення зчеплення нарізаний пральною дошкою.
Не забуваймо погудіти перед поворотом. Тут дзеркал не вішають.
Трохи спустившись, влаштовуємо фотопривал.
Квіти на камені.
Монастир.
За нами стежать.
Повертаємося тією ж дорогою до Петалії, але не заїжджаємо до неї і на роздоріжжі вибираємо напрямок на південь до міста Керкірі.
Відразу потрапляємо до селища Стрінілас, де дорогу як лещатами стискують яскраві будиночки.
Це така традиційна картина на грецьких гірських дорогах - надвузькі і без узбіччя, при в'їзді в населений пункт вони звужуються настільки, що мені і велосипедом там стрімко було б їхати. Причому головна небезпека таїтися в кутах будинків, які повністю перекривають огляд. А тут і на вантажівках, і автобусами розтинають. І кішки дикі під колеса кидаються. А вночі їжаки.
Коротше кажучи, дотримання швидкісного режиму та гарна реакція – запорука успішного бізнесу місцевих страхових компаній.
Небо та зелені гори – основний краєвид цієї поїздки.
Вид на чергову ущелину. На горизонті північно-західне узбережжя і ті самі Діапонтійські острови. У центрі — гора, на горі монастир.
Імовірно, це монастир Айя Тріада (Святої Трійці тесть):
Їдемо далі.
Незабаром, після чергового повороту, бачимо вже східне узбережжя і далекою практично всю витягнуту південну частину острова.
Сорокарічний транспортер-колгоспник.
Знову звуження дороги – селище Спартилас:
Добре не було зустрічних. Усі місця для роз'їзду обставлені припаркованими машинами.
Після Спартіласа починається класичний нудний серпантин: проїжджаємо сто метрів, повертаємо на 180, ще сто метрів, знову поворот. Мене заколисало за п'ять хвилин. Тут місцевість уже заселена, і вздовж дороги тягнуться паркани.
Цілком реально переплутати поворот, і випадково заїхати комусь у двір.
За дахами нижче будинків, що стоять, все ясніше проглядаються риси Керкіри.
...і прилеглих курортів:
Прямо під нами лежить довгий пляж Іпсос.
Перед тим, як остаточно повернутися до рівня моря, заїжджаємо до селища Пірги. Тут вже нормальні дороги і плоска місцевість. Три години ми пішли, щоб переїхати з північного узбережжя на східне через Пантократор із заїздом на вершину.
Місцеві тачки:
Жук та тачка (у прямому розумінні).
Лянча Дельта. Адже вона може бути старшою за мене.
Ну ось ми і на Іпсос бич! Підкорені гори на задньому плані.
По низці піднімаються вгору і готелів, що йдуть вліво, можна простежити напрямок дороги, по якій ми спускалися.
Звідси Албанію вже не видно. Але ввечері по дорозі назад ми поїдемо вздовж моря, огинаючи Пантократор зі сходу. Погляньмо на неї зовсім поблизу.
Пляж тут здався якось не дуже.
Справжній автомобільний рух. З розміткою, знаками та трафіком. Далі ми поїдемо звідси до столиці – там є навіть пробки та світлофори.
...
За двадцять хвилин ми вже паркуємось у центрі міста Керкіра недалеко від набережної. Потім ми дізнаємося, як нам казково пощастило - ось так просто вільного місця для паркування ми більше жодного разу там не бачили.