Досвід поїздки на Гаваї у передноворічний тиждень, Острів Херд і Макдональд

Острів Херд і Макдональд

Усі країни ⁽²⁹⁹⁾ Є Єгипет ⁽¹⁾ І Індонезія ⁽⁸⁾ Індія ⁽⁵⁾ Іран ⁽¹⁾ Ісландія ⁽²⁾ Іспанія ⁽⁹⁾ Італія ⁽¹⁷⁾ А Абхазія ⁽²⁾ Австралія ⁽⁵⁾ Австрія ⁽⁴⁾ Азербайджан ⁽¹⁾ Албанія ⁽³⁾ Алжир ⁽¹⁾ Аргентина ⁽²⁾ Б Бангладеш ⁽¹⁾ Болгарія ⁽¹⁾ Болівія ⁽¹⁾ Бразилія ⁽³⁾ В В'єтнам ⁽²⁾ Вануату ⁽¹⁾ Вірменія ⁽¹⁾ Г Гонконг ⁽¹²⁾ Греція ⁽³⁾ Грузія ⁽¹⁾ Д Данія ⁽¹⁾ Домініканська республіка ⁽¹⁾ Е Естонія ⁽⁴⁾ З Західна Сахара ⁽¹⁾ Й Йорданія ⁽¹⁾ К Казахстан ⁽¹⁾ Камбоджа ⁽¹⁾ Канада ⁽¹⁶⁾ Китай ⁽²⁾ Куба ⁽²⁾ Л Лаос ⁽³⁾ М М'янма ⁽¹⁾ Мадейра ⁽¹⁾ Макао ⁽¹⁾ Малайзія ⁽²⁾ Мальдіви ⁽¹⁾ Мексика ⁽³⁾ Монако ⁽¹⁾ Монголія ⁽¹⁾ Н Норвегія ⁽¹²⁾ Нідерланди ⁽⁴⁾ Німеччина ⁽¹⁵⁾ О Об'єднане Королівство ⁽¹⁰⁾ Об'єднані Арабські Емірати ⁽²⁾ Острів Херд і Макдональд ⁽¹⁾ П Панама ⁽¹⁾ Польща ⁽⁶⁾ Португалія ⁽⁶⁾ Піткерн ⁽⁶⁾ С Самоа ⁽²⁾ Сан-Томе і Принсіпі ⁽¹⁾ Сейшельські острови ⁽¹⁾ Словенія ⁽¹⁾ Сполучені Штати ⁽⁵⁵⁾ Сінгапур ⁽³⁾ Т Таїланд ⁽³⁾ Туреччина ⁽²⁾ У Угорщина ⁽⁴⁾ Україна ⁽⁸⁾ Ф Фолклендські острови ⁽¹⁾ Франція ⁽⁹⁾ Філіппіни ⁽²⁾ Фінляндія ⁽²⁾ Ч Чехія ⁽³⁾ Чорногорія ⁽¹⁾ Ш Швейцарія ⁽³⁾ Швеція ⁽⁴⁾

Досвід поїздки на Гаваї у передноворічний тиждень

Гаваї в грудні... а, точніше острів Оаху (Oahu) на Різдвяному передноворічному тижні.

Ідея поїхати на Гаваї виникла не раптом. "Раптом" ми туди зібралися. Сірим листопадовим днем несподівано згадалося, що на роботі, як завжди, дадуть погуляти тиждень, і, як завжди, шкода просидітиме ці дні в дощовому, або ще краще, засніженому Ванкувері. Здавалося б, на південь, але там виявилося ще холодніше. Втім, згадуючи успішний досвід наметового відпочинку на острові Кувай, вирішили повторити.

Перше, що з'ясувалося одразу – квитки на останній тиждень грудня коштують у рази дорожче. Довелося йти на компроміси, але заплатили подвійну ціну. Нічого, думаю, на житло заощадимо і забронював квитки.
Потім усе виявилося ще цікавішим. Сюрпризи посипалися як із рогу достатку. Машина на тиждень коштувала 900 доларів щонайменше. Або виявилося, що на острові Оаху всього два кемпи біля моря (є ще два десь у горах), і що обидва закриті на прибирання два дні на тиждень. Причому рівно посередині тижня. Втім, махнув рукою на все це і вирішив спробувати на власному досвіді те, як любить чинити один колега з роботи. Він уже п'ять разів їздив на Оаху і щоразу жив у готелі біля відомого пляжу Вайкікі (Waikiki). Я зазвичай знущався з нього, але тут задумався. Будь-що краще лежати під сонечком на Вайкікі, ніж у басейні з хлоркою у Ванкувері!
Втім, забукав я готель за 10 хвилин ходьби від пляжу. Машину букати не став – у місті, окрім 900 доларів, ще й за паркування 20 доларів на день платити треба!
План був такий: прилітаємо, беремо таксі та їдемо до готелю. Вранці йдемо на пляж, вдень відпочиваємо, потім знову до моря. І так сім днів. За планом ми перестали вже на другий день.

Кордон перетнули без пригод, і години через чотири були в Сіетлі. Залишили машину і незабаром були в аеропорту. Потішило, що почали нарешті обладнати крісла розетками, і більше не треба шукати місця, куди прибиральниці включають свої пилососи.

Летіли болісно довго – 7 з половиною годин. Чомусь був сильний зустрічний вітер, і дув він із заходу. На щастя, через тиждень він не перестав дмухати, і назад ми долетіли всього за 4 години.

Однак прилетіли і заселилися в номер на 17-му поверсі, звідки з балкона було видно краєчок моря. Внизу гуло місто. В інший бік також був вигляд, але відповідно на гори. І те, й інше невиразно вгадувалося в темряві.

Ранок підтвердив наші здогади, в наявності були й гори та море. Готель гордо називався Амбасадор-Вайкікі і надавав стомленим сонцем мандрівникам дах над головою, гарячий душ, холодильник, безкоштовний інтернет та послуги ліфта. Всі інші блага цивілізації нас не особливо цікавили.

Перший день видався похмурий. Вставши о 7 ранку, ми обережно вибралися з готелю у пошуках сніданку. Нам попався Deny's, де ми й закусили нашвидкуруч. А потім вирушили на пляж під похмурим небом. Море! Воно добре у будь-якому вигляді і де завгодно, навіть у Гонолулу. Вода була дуже нічого, та й у повітрі виразно пахло тропіками.

Ні, це не відомий пляж Вайкікі. Він далі прихований за цією будівлею. Але, як ми й очікували, тут виявилося значно менше людей.

Стояв повний штиль. Забігаючи вперед, він стояв цілий тиждень, і рідкісні лагідні хвилі тихо шарудили на теплий пісок. Дивлячись на цю фотографію, мені спадають на думку дві думки. Перша – я так і не зміг утриматись на такій дошці і незмінно з гуркотом падав у воду. Друга – японців на Вайкікі за відчуттями було більше, ніж у Японії. Вони були всюди, вишиковувалися в довгі черги в усі едальні, наповнювали магазини і стирчали в віконцях усіх автобусів, що проїжджали повз. У деяких меню навіть іноді давався підрядник японською, а вже підприємств харчування, орієнтованих на японців, наприклад, тих, де годували супом Рамен, було більше, ніж американського фастфуду.

Накупавшись, вирушили блукати вулицями Гонолулу. Забавно було бачити людей у сантаклаусових шапках та купальниках, вбрані ялинки серед пальм та гірлянди у вигляді сніжинок на стовпах.

Другого дня ми вирішили не лінуватися і пішки піти на пляж осторонь цього туристичного гетто під назвою Вайкікі. Пляж Ала Моана нам сподобався і запам'ятався ще минулого разу. Тоді навколо було сильне хвилювання, і тільки тут ми знайшли спокійну заплаву для дрібної тоді Ксенії та кілька разів приїжджали сюди з Каїлуї.
Однак по дорозі я помітив явні ознаки контори Dollar і вирішив спробувати щастя ще раз. Напередодні я з сумом переконався, що зарентувати машну через інтернет у місті дешевше, ніж за 230 доларів на день, неможливо. А тут раптом мені пропонують ключики від Ford Fusion всього за 130 доларів! Звичайно, я одразу ж схопився за них! І життя різко змінилося. Замість того, щоб йти півгодини на Ала Моана, ми доїхали за 5 хвилин. Потім залишили всі ці безглузді сумки з фотоапаратами в машині і нарешті купалися втрьох!

Більше того, ми не зупинилися на цьому, і навіть поїхали спершу до Costco, де накупили всякої всячини, щоб снідати в номері, а обідати на пляжі – всякі мюслі, фрукти, декалітри Пога (гавайський сік із Passion, Orange and Guava, скорочено - POG), та іншу корисну їжу. А потім вирушили на північ острова у пошуках великих хвиль у парк Ваймей (Waimea Park). Пляж нас не підкачав, хвилі були там такі, що захитаєшся!

Зрозуміло, з дітьми ми в ці хвилі не полізли, а пішли туди, де вони були меншими. Було так чудово, що ми не помітили, як минув увесь день.

На другий день ми вирішили, що вчитимемося користуватися місцевим громадським транспортом, який, до речі, виявився винятково зручним та недорогим. Ми з'їздили на Ала Моана, а потім вирушили до одного з небагатьох ресторанів, які пропонують справжню гавайську їжу. Чи не піцу по-гавайськи, не суші, а саме гавайську. Чому їх так мало, я не маю пояснення. Нехай їжа виглядала непоказно, але було дуже смачно! Наприклад, курка у листі Ті. Або Пій - трохи збродила паста з кореня Таро.

Щільна вечеря на трьох нам коштувала 40 доларів. На Вайкікі за ці гроші можна було лише поїсти у фастфуді. При цьому заклад виглядає максимально непрезентабельно, але головне, щоб було смачно, хоча про те, що смачно, я вже згадував. Примітно, що на стінах висять всілякі регалії – найкращий ресторан 2012-го року, 11-го, 10-го тощо. А ще фотографії знаменитостей із автографами. Цікаво, що з моменту, коли ми тут були у 2008-му, нічого не змінилося, лише нагород та автографів побільшало.

Коли ми йшли, біля дверей вже утворилася невелика черга, і це при тому, що сюди від Вайкікі досить далеко.

Снорклить, тобто плавати з маскою і трубкою, милуючись різнобарвними тропічними рибами, ми, звичайно, поїхали на Ханума Бей (Hanauma Bay) і, звичайно, на автобусі.

Ця картинка, до речі, клікабельна, якщо комусь раптом захочеться клікнути і розглянути подробиці:

Автобус автобусом, але нам знову захотілося на хвилі, а доїхати на Вімею автобусом займе години дві, якщо не довше. Та й до Каїли хотілося заїхати. Тому одного ранку я вирушив до знайомої прокатної контори. Я був першим у черзі до моменту відкриття заповітного віконця, коли мене втішили, що нормальних машин немає, а є тільки Форд Мустангі та Джипи Вранглери, та ще й за 160 доларів! Важко уявити більш невідповідну машину, ніж Мустанг для Гаваїв. Хайвеї є, але на найшвидшому з них обмеження 80км/год, а так в основному - в районі 60км/год. Відкривається дах? Даремно не треба, вдень пече сонечко, а капелюхи зриває потоком, що набігає. Закрив дахи і опинився наче в танку з вузькими оглядовими щілинами. Про позашляховик Джип на асфальтованих дорогах взагалі мовчу. Навіщо, кажу, тримайте стільки ідіотських машин, краще замість них компактів купили б побільше. Ну, що знає рядовий співробітник прокату, не він машини купує. Коротше, взяли червоний Мустанг та поїхали на ньому до Каїли, де жили у свій приїзд у 2008-му році.

Заодно побували у горах. Красиво там. Далеко видно.

Ну а в другій половині дня – знову у Віамею. Купалися до тих пір, поки всіх як слід не крутнуло хвилею, тоді вже тільки й вгамувалися.

Вечеряли ще в одному знатному місці - Maui Mike's Roasted Chicken. Просте місце, але дуже смачно готують. Будь-якому гурману обов'язково треба спробувати їх чудові Melts.

Ще ми зробили невеликий хайк на гору Diamond head. Це саме вона видно на всіх фотографіях Вайкікі позаду пляжу.

По суті, це вулкан, і трейл починається в його жерлі. У кратер веде тонель. Багаті Буратіно проїжджають на машинах через цей кратер і паркуються всередині (так ми зробили минулого разу), а злидні на кшталт нас, що приїхали автобусом, ще повинні кілометр йти до цього самого тунелю. Що, на мою думку, саме по собі цікаво.

Вооон на ту вершину ми зараз і полеземо.

Насправді, це не дуже далеко. Загалом близько кілометра в одну строну з парою сотень метрів підйому. Колись нагорі стояла американська ракетна пускова артилерійська установка, і крім трейлів, доведеться підніматися вузькими бетонними сходами і йти темними тунелями.